Вдовец с маленьким сыном приехал на свадьбу к своему лучшему другу! Но когда они увидели невесту, в тот же миг просто оцепенели…

Та ліс виявився підступним. Через кілька годин блукань Богдан зрозумів, що заблукав.

Сніг ставав дедалі глибшим, а дерева — густішими. Компас крутився, ніби знущаючись, а телефон давно втратив сигнал.

Холод пронизував до кісток, і чоловік відчув, як паніка стискає груди. Найгірше сталося, коли він почув протяжний вовчий виття — десь неподалік гуляла зграя.

Незабаром вовки з’явилися: їхні очі блищали в сутінках, а тихе гарчання змусило Богдана затамувати подих. У нього був лише маленький ніж, яким він навряд чи міг захиститися.

Він притулився до сосни, міцніше стискаючи руків’я ножа, коли раптом пролунав гучний постріл. Вовки здригнулися, а за першим пострілом прогримів другий.

Зграя розбіглася, лишивши Богдана одного. Тремтячи від страху, він ще не встиг оговтатися, як із-за дерев вийшов чоловік у теплій куртці й з рушницею в руках.

Це був Тарас, місцевий лісник, який того дня обходив свої угіддя й помітив хаотичні сліди на снігу. «Тобі пощастило, що я був поруч», — сказав Тарас, простягаючи руку, щоб допомогти Богданові встати.

Той, ще блідий від пережитого, лише кивнув і пробурмотів слова подяки. Лісник провів його до своєї хатини, де нагодував гарячим борщем і дав теплий одяг.

Так почалася їхня дружба. Богдан, повернувшись до Тернополя, не забув про свого рятівника: подарував йому новий квадроцикл і запросив у гості.

А тепер Тарас стояв у львівському ресторані, чекаючи на весілля друга, і не здогадувався, яка таємниця чекає на нього попереду. Ресторан у центрі Львова вражав своєю величчю: високі стелі, оздоблені ліпниною, кришталеві люстри, що виблискували в м’якому світлі, і столи, заставлені вишуканими стравами.

Остап, який усе життя провів у скромній хатині серед лісів, роззирався довкола з широко розплющеними очима. «Тату, це як у казці!» — вигукнув він, тягнучи Тараса за рукав…