В центрі цього села була стара, закинута будова. Колись її будували, як будинок, де повинні були жити вчителі, фельдшері, словом ті, кого направляли в наше село на роботу. Та якось не судилося. До влади прийшли інші люди, і будівництво зупинилося.
Ця будівля і була для Катерини та Степана єдиним місцем, де їх не могли побачити, щоб осудити.
Вже більше двох років, як Катерина овдовіла. У неї залишилася трирічна донечка Соломійка, яку вона дуже любила.
– Потерпи, люба. Ще трішечки, і нам не потрібно буде переховуватися. Я розкажу про все своїм батькам, і ми відгуляємо весілля. У Соломійки повинен бути батько.
– У Соломійки є батько, і він на небесах. А твоя мати ніколи не дозволить, щоб ми були разом. Ти ж знаєш, як вона відноситься до мене. Все село називає мене не інакше, як вдовиця.
Лише закинуті стіни цієї будови знали всю правду. Лише вони бачили, яке сильне у молодих людей було кохання. Але вони мовчали…
– Сину, ти що надумав? Ти з ким своє життя захотів з’єднати? Вона ще жодного хлопця повз себе просто так не пропустила. Ти думаєш ця дитина від Ігоря? Я відкрию тобі очі: Катерина, мабуть, сама не знає, хто батько. І ти після цього ще хочеш на ній одружитися. Всі в селі будуть з нас сміятися. Ти ж в мене розумний, та й Боженька красою не обділив. Люба за тебе вийде, а ти її – вдовицю захотів…
– Мамо, я кохаю цю жінку, а Соломійку прийму як рідну дочку. Якщо не хочеш втратити єдиного сина, то не заважай нашому щастю.
Тамара не могла заспокоїтись. Десь вона чула, що в сусідньому районі живе жінка, яка може розлучити два люблячі серця. Туди вона й подалася.
Так, як і сказала їй жінка – вона все робила: чаї сину запарювала, і заговори говорила.
– Ніколи ви не будете разом. Хіба ця вдовиця вартує мого сина? Нехай знайде собі подібного і живуть в мирі, тоді я і чіпати їх не буду.
Не раз Катерина бачила, щось дивне на своєму подвір’ї, але все відводила лихі думки, та цього вечора трапилось те, що назавжди змінило її долю. Хтось підпалив її стодолу, добре, що вітру в той вечір не було, а то ще й би хата згоріла…
Катерина добре розуміла, чиїх це рук справа. Не хоче Тамара віддавати їй свого єдиного сина. Не хоче вона зрозуміти, що ця любов сильніша за все.
Після таких спроб їх розлучити, Катерина вирішила поїхати з рідного села. Вона до останнього не говорила про свій задум Степану. Знала, що він не дозволить цього зробити, бо вже думав про таємне весілля з дівчиною своєї мрії.
Катерина повісила великого замка на двері і з дитиною на руках, та декількома сумками пішла на їхнє з Степаном місце зустрічі – востаннє. Вона лише постояла, поплакала, і, покинула село назавжди.
Степан довго тужив, все звинувачував у своєму горі матір. Де він тільки не шукав Катерину, та вона наче крізь землю провалилася.
З часом мама таки женила сина на вчительці молодших класів, яка була не з бідної родини. Та ніколи вони не жили в любові. Степан частенько заглядав в чарку. Діток в них не було, як і щастя.
Чоловіка часто бачили біля закинутої будови, він завжди вірив, що колись там з’явиться його кохана. Та цього так і не сталося. Одного дня Степан не прийшов додому ночувати, а на наступний день його знайшли у стінах цієї будівлі – не дихаючого.
До тепер мешканці села називають цю закинуту будівлю – вдовиним домом. А ще кажуть, що часто там бачать тінь, тінь двох закоханих людей, яких розлучили злі люди.
джерело ibilingua.com