Сирота с отчаянием слушала завещание, слыша смех мужа и любовницы! И в конце концов узнает, что от свекрови ей досталось только какое-то непонятное письмо… Открыла – прочла – и чуть не упала!

Валя сиділа на холодній лавці біля нотаріальної контори в центрі Вінниці, схиливши голову. Її пальці нервово теребили вицвілий край старої сумки, а в грудях стискало від думки, що не варто було сюди приходити. Вона знала: навіть якщо свекруха залишила щось для онука, її чоловік, Остап, усе одно це привласнить. У нього тепер нова жінка, Софія, і він не бачить нікого, крім неї. Остап не просто забув про свого сина, а й звалив на Валю величезний кредит за квартиру в новобудові.

Усе склалося якось безглуздо й несправедливо. Квартиру на околиці Вінниці вони брали разом, мріючи про спільне майбутнє, але тепер вона для Остапа й Софії, а Валя лише гасить борг. Вона могла б залишитися, викликати поліцію, але Остап із новою пасією пригрозили: «Якщо тобі шкода малого, забирайся, бо влаштуємо тобі пекло». Валя знала, на що він здатен — три роки шлюбу навчили її цього. Свекруха, Олена Василівна, завжди жаліла її. «Доню, навіщо ти за нього вийшла? Зламала собі життя», — казала вона, витираючи сльози, коли Остап не бачив.

Олена Василівна допомагала, як могла, але таємно, щоб син не здогадався. Остап давно захопив сімейну справу — майстерню з пошиття вишиванок і рушників у Вінниці. Він відтіснив матір від управління, але Олена Василівна стояла на своєму: не переписувала бізнес на сина, хоч він і тиснув. Одного разу Валя підслухала їхню сварку. «Мамо, навіщо тобі ці клопоти з податками? Я ж усе одно всім керую!» — наполягав Остап. «Не починай, сину. Це моя страховка, щоб не опинитися на вулиці», — відрубала вона. «Ти що, думаєш, я тебе викину?» — обурився він. «Сам знаєш, що я права. Оформляй усе, коли мене не стане», — відповіла Олена Василівна.

Майстерня могла б процвітати — у Вінниці та сусідніх містах такої не було, а вишиванки мали попит. Але Остап витрачав зароблене на себе й Софію. На кредит за квартиру він давав лише частину, решту доплачували Валя й свекруха. І ось у нотаріуса пролунало: «Усе майно, вклади й майстерня переходять до Остапа». Валя здригнулася. Остап зареготав. «Ну, Валю, як там кредит? Платитимеш, бо нам із Софією є куди гривні дівати. Хоча що я питаю, він же на тобі!» — кинув він, і вони з Софією розсміялися. Нотаріус, літній чоловік із сумними очима, глянув на Валю. «Ось лист від вашої свекрухи», — тихо сказав він.

Софія пирснула, а Остап загарчав: «О, зараз Валя читатиме й ридатиме! Ви з моєю мамою були просто парочка! До вечора забери свої манатки з квартири!» Валя підняла на нього очі, стримуючи тремтіння. «Я все забрала. Живи спокійно», — відповіла вона. Остап перестав сміятися, його погляд став колючим. «Щось ти надто борза стала», — процідив він. Нотаріус підвівся: «Остапе, покиньте кабінет». Остап фиркнув: «Та йдемо, Софія, тут нема що ловити». Вони вийшли, а Валя затрималася, стискаючи лист у руці, наче рятівний круг, із надією в серці.

Валя, присівши на скрипучу табуретку в коридорі нотаріальної контори, розгорнула лист від свекрухи. Її серце калатало, а пальці тремтіли, коли вона вчитувалася в акуратний почерк Олени Василівни. «Донечко, не бійся, — писала свекруха. — Я подбала про тебе й мого онука. Остап не мав нічого запідозрити, тож усе робилося потай. Читай уважно. У нотаріуса забери пакет із документами. Там докази, що ти сплатила весь кредит за квартиру. Під час розлучення подай їх судді, і квартира перейде до тебе. Нотаріус усе знає, він допоможе оформити. У суді скажи, що продаси квартиру одразу — залишатися там не можна».

Сльози навернулися на очі, але Валя читала далі: «У моєму рідному Хмельницькому живе мій давній друг, моя перша любов. Ми завжди підтримували зв’язок, він допомагав мені. Після розлучення їдь туди, знайди його. Він покаже тобі квартиру, яку я для тебе підготувала, і невеличку майстерню вишиванок, як у Вінниці. Вона вже працює. Від тебе залежить, як піде справа. У пакеті — гроші. Вам із онуком вистачить на рік-два, більше я не змогла забрати, щоб Остап не помітив. І, Валю, якщо захочеш знову вийти заміж, обирай добру людину. Я вірю, у тебе все вийде».

«А Остап? Він — копія свого батька, гени не змінити. Але я знаю: ти сильна, ти впораєшся. Їдь, Валю, їдь. Коли станеш на ноги, такі, як мій син, не зможуть тобі зашкодити. Він, як і його батько, чіпає лише слабших». Валя витерла сльози, вдихнула глибоко й повернулася до кабінету. Нотаріус, помітивши її, усміхнувся: «Ви ніби оживаєте, Валентино. Хай так і буде!»

Вийшовши надвір, Валя сіла в таксі, замовлене заздалегідь, щоб не турбувати маленького Мишка — він і так зморився. Машина зупинилася біля затишного будинку в Хмельницькому, оточеного квітучими яблунями. «Приїхали», — сказав водій, молодий чоловік із теплою усмішкою. — Обережно, щоб малого не розбудити, я допоможу з речами». Валя вдячно кивнула: «Дякую, дуже». Він простягнув їй візитку: «Дзвони, коли треба, примчу!» — і поїхав.

Назустріч поспішав чоловік із сивиною, спираючись на палицю. Це, мабуть, і був друг Олени Василівни. «Валю, вітаю, моя хороша! Ходімо до хати, втомилася?» — привітно мовив він. «Трохи є», — зізналася вона. «Я — Петро Григорович. Батьки, бач, пожартували з ім’ям», — усміхнувся він. Його доброта зігрівала. «Сьогодні відпочивай, а завтра прийде моя сестра, Марія. Вона все життя в дитсадку пропрацювала, обожнює діток. Посидить із Мишком, а ми з тобою візьмемося до справ».

Марія Григорівна виявилася справжньою душею, схожою на Олену Василівну — така ж лагідна, але сильна. Побачивши тримісячного Мишка, вона розцвіла: «Ой, яке диво! Будемо дружити, правда ж?» Мишко беззубо всміхався, а Марія гуділа: «Валю, не хвилюйся, усе буде гаразд. І погуляємо, і поїмо, і все зробимо!» Валя лише усміхалася, розгублена від турботи. Нові люди огорнули її теплом і турботою, якого вона не знала роками. Петро Григорович пояснив, як убезпечити спадок від Остапа, і справа закрутилася.