Пробач, мамо.
Люду я знаю давно, ще зі студентської пори. Коли я вчилася, вона закінчувала інститут. Ми часто перетиналися на різних заходах.
Після інституту я зрідка зустрічала Люду в місті, знала, що вона працює в школі, потім вона влаштувалася в міськвно. І ось минуло багато років, і я випадково зустріла її біля поліклініки, – вона була вже на пенсії.
Ми впізнали одна одну, тепло привіталися. Погляд Люди був дуже сумним, виглядала вона втомленою. Сіли на лавку і розговорилися. В молодості ми не були подругами і не бути відвертими, а тут раптом накотило на нас: ми почали ділитися тим, що відбувається в нашому житті.
Коли Люда почала про себе розповідати, то розплакалася: днями не стало її мами. Вона витерла хусточкою сльози і поділилася своїми душевними переживаннями.
– Батько нас покинув, коли мені було десять років, братові вісім, а мамі тридцять п’ять. Вона так зненавиділа батька за його зраду, що, часом, свою злість зганяла на нас з братом. Але найбільше на мені, братові діставалося менше. Я була більше прив’язана до батька і схожа на нього; дуже сумувала за ним і заступалася, коли мама в розмові згадувала батька поганим словом. Мені здавалося, що, якщо не злитися на батька, то він повернеться. Я тоді була по-дитячому наївна і не розуміла, що у тата інша сім’я, і він зробив свій вибір не на нашу користь.
Часто ночами я плакала від обpази, що мама знову мене насварила. Вона відносилася до мене строго: питала з мене вивчені уроки, змушувала прибирати, ходити в магазин і витрачати грошей рівно стільки, скільки потрібно на замовлені нею продукти. Різні солодощі – тільки з її дозволу.
Мої сперечання з мамою почалися з підліткового віку: я стала огризатися, часом відмовлялася їй у чомусь допомогти. Іноді я отримувала від мами «по зубам» за свій зухвалий тон. Але мені здавалося тоді, що мама мстить мені, що я схожа на батька.
Після школи я успішно поступила в інститут, добре вчилася. Але мама все одно була мною незадоволена: бурчала, щоб я не витрачала даремно свою стипендію, вичитувала мене навіть за косметику. Їй здавалося, що занадто багато витрачаю грошей на всякі дрібнички.
Коли я вийшла заміж, то відокремилася від мами, у мене народився син, я почала жити своїм сім’ї. До мами приходила, але не так часто, як молодший брат. Льоня, мій брат, більше був схожий на маму, – вона до нього ставилася якось м’якше.
Багато років ми не особливо потребували один одного. Мама довго була досить активною жінкою, навіть в старості самостійно справлялася з ремонтом в квартирі, їздила на ринок за продуктами.
Але недавно вона злягла. Думаю, її підкосило горе: не стало мого молодшого брата. Мама дуже переживала. Але я почала приходити майже кожен день і доглядати за нею. Мама приймала мене сухо, хоч і говорила «дякую». Іноді вона намагалася мене навіть виховувати, хоча у мене самої вже онуки. Я, звичайно, не огризалася, як в підлітковому віці, але і не погоджувалася, іноді просто відмовчувалася.
Коли їй стало гірше, я домовилася з лікарями, щоб покласти її в лікарню. Кожен день відвідувала, сідала поруч і тримала її за руку. Пам’ятаю той день, коли вона подивилася на мене й усміхнулася. Потім її не стало.
Тижнів через два, коли прийшла до тями, перебрала всі речі в маминій квартирі. І ось тоді я і виявила дуже багато речей, пов’язаних зі мною: з моїм дитинством, з моєї юністю.
Я навіть знайшла кілька грамот, які мені вручали в школі, – мама дбайливо їх зберігала, також як і наші з братом фотографії. У старій валізі виявила свою улюблену сукеночку, яку носила в дитинстві, – мама її теж зберегла.
Але найбільш зворушливим стало для мене те, що вона берегла всі мої подарунки на день народження і на 8 Березня. Навіть найдавніші, нехитрі подарунки використовувалися мамою в побуті або були акуратно складені.
Мене здивувало, що вона зберегла навіть всі мої вітальні листівки. Вони були дбайливо перев’язані рожевою тасьомочкою і лежали в стінці на середній полиці.
Я розбирала все це і плакала.
Люда замовкла і закрила обличчя руками. Я заспокоювала, її як могла. Потім вона знову продовжила.
– Ти уявляєш, я ж все життя думала, що мама мене не любить. І тут раптом моя дитяча сукеночка, мої листівки … Я тільки тоді зрозуміла, що вона завжди любила мене, дорожила мною і, напевно, трохи ревнувала мене до мого батька. Їй було дуже боляче. Адже батько зрадив нас всіх, а я тоді стала на його сторону. Мені б до мами притиснутися і заспокоїти її, а я ображалася, фиркала.
А то, що в строгості мене тримала, так спасибі їй за це. Адже ми з братом без батька росли, ось і доводилося мамі бути і за себе і за тата. Адже нам трохи дай слабину, відразу не в ту сторону занесе. А вона впоралася, ми освіту хорошу отримали, обидвоє кар’єру зробили; я дізналася ціну грошам, і це стало в нагоді потім в моєму сімейному житті. Шкода, що тепер спасибі мамі сказати не можу …
І Люда знову заплакала.
– Людочко, не муч і не вини себе, твоя мама дожила до похилого віку. І ти була поруч, доглядала за нею. Твоя мама виростила чудову, небайдужу людину – тебе. Вона зберегла про себе добру пам’ять. А ти тепер живи для своїх дітей і онуків, вони теж тебе потребують.
– Це точно, – погодилася Люда, їм потрібна моя допомога, заради цього і живу.
– І не тільки заради цього живи, а й для себе. Хіба твоя мама не хотіла, щоб ти була щасливою?
– Хотіла, – впевнено сказала Люда і на її обличчі вперше за час нашої розмови з’явилася усмішка.
джерело ukrainians.today